Позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред’явити будь-яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв’язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред’явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі №  922/2155/18.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що Перший заступник керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області із позовною заявою до Фермерського господарства, в якій заявлено вимоги визнати відсутнім у відповідача права постійного користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення розміром 121,24 га відповідно до Державного акта на право постійного користування землею, розташованою на території Одрадівської сільської ради Первомайського району Харківської області.

Позовні вимоги обґрунтовані  прокурором тими обставинами, що до складу спадщини право постійного користування земельною ділянкою, підтверджене державним актом на землю не виключене, та власнику фермерського господарства, яким після особи_1 став особа_2, земельна ділянка передана згідно зазначеного державного акта не належить.

Прокурор посилався на те, що ФГ продовжує використовувати спірну земельну ділянку на праві постійного користування без належних для цього підстав, що підтверджується листом Лозівської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області та податковою декларацією, в якій у відомостях про наявність земельних ділянок фермерського господарства вказано номер Державного акта на право постійного користування, виданого громадянину особі_1.

Рішенням Господарського суду Харківської області, яке залишено без змін постановою Східного апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, місцевий господарський суд, посилаючись на положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України вказав, що спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання відсутнім у відповідача права постійного користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення розміром 121,24 га відповідно до Державного акта на право постійного користування землею, розташованою на території Одрадівської сільської ради Первомайського району Харківської області, обраний прокурором, не відповідає встановленим способам захисту права, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити з цих підстав. Суд також послався на те, що аналогічної позиції у розгляді справ із обранням тотожного спробу захисту, а саме : «відсутність права» притримується і Велика Палата Верховного суду, зокрема, у постанові від 21.08.2018 у справі № 910/14144/17.  

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслюють, що способи захисту прав на земельні ділянки передбачено положеннями статті 152 Земельного кодексу України, згідно з частиною 2 якої власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 5 ГПК України, який встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах (ст. 1 ГПК України) здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

ВС зауважив, що таким чином, процесуальним законом господарському суду надано право здійснювати захист порушених прав і законних інтересів у земельних правовідносинах іншими, ніж передбачено у статті 152 Земельного кодексу України, способами захисту виходячи із їх ефективності.

Отже, у спорах щодо захисту прав на землю у визначенні предмета позову, як способу захисту права та законного інтересу, слід враховувати положення спеціальної норми статті 152 Земельного кодексу України,  а також частини 1 та 2 статті 5 ГПК України.

З аналізу наведених норм частини 2 статті 5 ГПК України слід дійти висновку, що порушення прав на земельну ділянку чи законного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, хоча й не передбачений законом, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання чи оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Така позиція відповідає усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду.

ВС підкреслив, що у даній справі прокурор звертається за захистом інтересів держави щодо користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, посилаючись на те, що відповідач займає її без належних правових підстав. Проте, заявлена ним одна позовна вимога про визнання відсутнім права постійного користування, не призведе до відновлення порушеного права чи захисту інтересів держави та забезпечення виконання юридичного обов’язку зобов’язаною стороною, не відбудеться нівілювання негативних наслідків і у позивача не відновиться користування чи розпорядження конкретним матеріальним благом – земельною ділянкою. Заявлений позов фактично містить у собі вимогу про встановлення судом факту, що має юридичне значення (визнання відсутнім права користування) та не стосується захисту права цивільного, тобто задоволення такої вимоги не є ефективним способом захисту прав позивача.

Визнання відсутнім у відповідача права користування земельною ділянкою, у даному випадку, є, по суті, встановленням обставин, які у подальшому можуть бути зазначені у якості підстав позову про захист свого порушеного права, що також свідчить про неефективність обраного прокурором способу захисту, оскільки не відновлює порушеного права, а вимагає пред’явлення у подальшому іншого позову.

З огляду на наведене, доводи касаційної скарги прокурора про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права спростовуються викладеним вище.

Щодо посилань прокурора на постанову Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 922/2652/17, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку про належність обраного прокурором способу захисту із посиланням на норми статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України у спорі із земельних правовідносин, Верховний Суд зазначив таке.

Як вже було зазначено, визначення способів захисту прав на землю врегульовано спеціальними нормами статті 152 Земельного кодексу України, а також положеннями частин 1 та 2 статті 5 ГПК України, а тому не потребує застосування інших кодексів України.

Враховуючи наведене, а також з огляду на наявність у справі №922/2652/17 іншої позовної вимоги (про звільнення земельної ділянки), яка забезпечила ефективність обраного способу захисту, судова палата не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо належності обраного прокурором способу захисту із застосуванням норм статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України при вирішення спорів у земельних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного суду від 15.05.2018 у справі №922/2652/17. Проте, з урахуванням наведеного вище та характеру спірних земельних правовідносин у справі, що розглядається, судова палата вважає за необхідним уточнити цей висновок, виклавши його без посилання на норми інших кодексів України у такій редакції:

З огляду на встановлені статтю 152 Земельного кодексу України способи захисту прав на земельні ділянки та визначені статтею 5 ГПК України  вимоги щодо ефективності способу захисту права, позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред’явити будь-яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв’язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред’явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.

Аргументи прокурора про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій правовій позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 12.06.2013 у справі № 6-32цс13, не можна вважати обґрунтованими, оскільки висновок, викладений судом апеляційної інстанції у даній справі щодо неефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права, навпаки, узгоджується з позицією Верховного Суду України щодо ефективності обраного позивачем способу захисту.